Щось важке, темне і зловіще гойднуло землю у мене під ногами.
Кинувши погляд на ліс, що темнів у далині, я відчула, як з кожним струсом воно стає все ближчим і ближчим. Ці поштовхи були кроками.
Десь там з дерев знялася зграя птахів, темрява згущувалася і наелектризовувалася.
Щось заворушилося між деревами, ламаючи їх легко, як соломинки - велетенське, більше за людину, за будь-яку тварину, яких я коли-небудь зустрічала.
Дзенькнула блискавка, і я побачила його.
Темний вершник у бойовому шоломі. Його обличчя неможливо було розгледіти, але крізь проріз для очей було видно два червоні вогники, що дивилися прямісінько мені в душу. Він сидів на чорному, як смола, бойовому коні, закутому як і його господар у тяжкі металеві обладунки.
З кожним важезним кроком земля стогнала і плакала під копитами, завбільшки з добрячу тарілку.
Знову загриміло. Кінь все норовив стати дибки, проте вершник незворушно далі сидів у сідлі, дивлячись на мене.
Так ми і стояли один напроти одного і випробовували взаємне терпіння, поки блискавки влучали в землю навколо нас.
Немає коментарів:
Дописати коментар