поцілунок асфальту.

вдягаю свої світлі штани, першу футболку, яка потрапила на очі, замотую шию шаликом, який поспіхом ткнула мені в валізу ще перед від'їздом до німеччини мама.

хапаю сумку (абсолютно байдуже, що у ній) і поспіхом вибігаю з кімнати гуртожитку, ледь не забувши замкнути двері.

мені треба пройтись, негайно. добре, що ми живемо так далеко від центру і відстані для ходьби вистачає з головою.

надворі сутеніє, попри те, що зараз всього лиш шоста вечора.

непривітне літо нагадує про постійну імовірність дощу, затягуючи небо над головою сірими хмарами.

але я мушу йти.

якщо не йтиму, то певно, здурію в тих чотирьох стінах.

я знаю як це - коли тобі самотньо, і сил вже зовсім нема, а ти все ще борсаєшся, намагаючись боротися з цим відчуттям.

я розумію, що сидячи розради вже не знайти, тому хапаюся за останню соломинку - за рух.

шорстка поверхня асфальту повертає в реальність.

холодний вітер не дає розслабитися - як би це дивно не звучало, він не дає мені розпорошуватися.

це єдине, чого мені бракує.

це те єдине, що я залишила там і не змогла взяти з собою.

єдине, за чим я сумую.