Назвати це ''серцем'' язик не повернеться, тим більше ''душею''. Коли я про це думаю, перед очима якийсь такий образ... дивний.
Бачу чоловіка, волоцюгу. Дуже кепсько виглядає - сіре обличчя, синяки під очима, кульгає, певно бився десь з кимось. Старі пожовані часом руки тремтять, сиве розкуйовджене волосся стирчить з - під старезної засмальцованої кепки. Він швидше за все нетверезий, дивиться безтямними і порожніми очима кудись поперед себе, не фокусуючись ні на чому.
Вдягений в купу брудного сірого лахміття. Не зважаючи на те, що погода наче непогана, він нап'яв на себе все що зміг знайти на смітниках впродовж останніх років. Біля себе котить маленького возика, на якому поскладані всі його
Згорбившись, він собі шкандибає вздовж височенного і довжелезного сірого залізобетонного муру (чому залізобетонного???). Цій стіні нема кінця - краю.
Зазвичай до такого сеттінгу більшість письменників, графоманів і просто тих, хто хоче когось чимось ''зачепити'' додали би щось на кшталт:
''...а поруч проходили якісь люди. Занадто зайняті своєю буденністю, розмовами по телефону, політикою, друзями, планами на вихідні, сонцем, морем і відпусткою, вони абсолютно не звертали уваги на бідолашного старого.
Ніхто не подав йому: руки допомоги, грошей, води, шматка хліба, рукавиць, шкарпеток, гітари, мітли, марихуани, горілки, любові, щастя, здоров'я на многії і благії літа бла бла бла...''
І так далі.
У мене такого немає. Мій безпритульний просто чвалає вздовж безкінечної холодної стіни.
Потворна душа?
Немає коментарів:
Дописати коментар