Легенда.

Колись давно було собі одне маленьке село у горах. Там жило багато дітей зі своїми матерями і батьками. Дітлахи зранку до вечора бігали по усіх усюдах, бавлячись та наздоганяючи один одного, їх мами були красивими і люблячими жінками, що зрання до вечора трудилися не покладаючи рук, аби їх діточкам добре жилося, а чоловіки були працелюбними та добрими мужами, що не боялися анічогісінько.

З часом село спорожніло, сім’ї одна за одною виїжджали звідти, бо в той час на ті землі прийшов Ворог, чоловіки мусіли боротись з ним, а їх рідні не хотіли залишатись на самоті.

Врешті – решт на тому місці залишились лиш порожні хати і одна маленька родина – мама з трьома старшими доньками і маленьким сином, чий батько загинув у боях одним із перших. Їм нікуди було податися, тож вони і далі жили там разом, дбаючи один про одного.

Та якось надвечір хлопченя прибігло з лісу, де гуляло, з вересками: ''Мамо, мамо, там вояки ідуть!''. Жінки покидали все своє начиння додолу та й кинулися виглядати отих вояків.
Знали б їх зболені самотністю серця, що наближалося до них, гай - гай!

То була група якихось вершників з рушницями. Попереду них на чорному коні сидів темноокий юнак. Заледве зауваживши маленьку родину, вони почали підганяти коней і агресивно гукати щось незрозуміле

Зачувши лихо, мати хапнула молодшого, прожогом забігла з дівчатами до хати і замкнула двері. Вони були зовсім беззахисними, тож все, що залишилось – це нишком молитися і сподіватись, що нічого поганого не станеться.

Та нікому, видать, було слухати ті молитви.

Праліс уже давно не чув такого голосного лементу, ґвалту та плачу, що здійнявся тої ночі, здається, ліс і сам плакав разом з бідолашними душами. А потім око місяця на небі налилося кров'ю і язики полум'я залоскотали чорну матерію неба, палячи маленькі хатки.

Вогонь та крики занадто відволікали чоловіків, щоб вони могли побачити маленьку білу постать на узліссі. Здавалося, що це людина, вона наче уважно спостерігала за тим, що відбувалося, схрестивши руки на грудях...

Ніч минула. Добре відпочивши в таборі, що вони його розбили біля згарища, вбивці збиралися у дорогу. Весь ранок вони сипали брудними жартами з насолодою згадуючи переляканих красунь, які дісталися їм після довгої подорожі майже без опору. Чорноокий юнак уже був у сідлі, він нетерпляче підганяв своїх супутників, бо попереду була ще дуже довга дорога через ''отой страшнючий і неприємний чорний ліс попереду''. Зібравшись, вони вирушили.

Компанія брела непролазними хащами увесь день і вечір, часом їм здавалося, що вони ходять колами. Врешті – решт, їх коні потомилися, тож знайшовши якусь галявину, група стала на нічліг.

Ватажкові на цей раз спалося дуже неспокійно. Попри свій молодий вік, він був дуже жорстоким і зазвичай не відчував мук совісті після свої вчинків, тож це було не те. Але чому тоді щось ніяк не дає заснути?Він підвівся на ноги, роздмухав рештки жару, щоб розпалити невеличке багаття, і сів гострити свого ножа, це зазвичай заспокоювало. Проте щось далі незрозуміло поколювало в потилиці, наче він був не один, хто тут не спав.

Підніс голову, щоб подивитися навколо. І застиг від несподіванки.

Перше, що він побачив – очі. Ясні, майже прозорі, як товчений лід очі. Вони кидали на нього звабливий, дуже ніжний погляд. Потім він побачив її.
Перед ним стояла дівчина безмежної вроди, одягнена лише в просту льняну сорочку, що заледве сягала колін, хоч надворі було вельми холодно. Її біле – біле довге волосся, здавалося б, легенько розвівалося, хоч вітру зовсім не було.

Вона повільно повернулася у бік чагарників, все ще дивлячись на нього, і врешті – решт, поманивши його пальцем, пішла.

Заціпенівши, юнак не одразу поворухнувся. Він провів дівчину поглядом, аж поки вона зовсім не зникла за гіллям, і аж тоді наче зрозумівши, що втрачає, кинувся за нею. Пробігши декілька метрів, він побачив її сорочку на землі. Хтиво усміхнувшись, юнак підняв одежину і пішов туди, де виднів білосніжний силует...

Через деякий час один із його друзів у таборі прокинувся від якихось незрозумілих звуків. Підвівшись, він побачив що ватажка немає на місці, а той чоловік, що спав біля нього якось неприродньо згорбився і чи то хропів, чи гарчав, а часами навіть тихенько підвивав. Хотів було простягнути руку, щоб доторкнутись до чоловікового плеча, аж раптом побачив, що замість нігтів на його руці з’явилися гострющі довгі кігті, а сама вона вкрилася густою чорною шерстю!

Своїм зойком він розбудив решту компанії. Почув, як вони попрокидалися, і повернувшись до них, хотів було попросити про допомогу, але його обличчя сповилось жахом, коли він побачив, що замість його товаришів перед ним стояла зграя чорних велетенських вовків!

Не втримавшись на ногах, він впав на коліна і закричав. В той час його перетворені товариші, зрозумівши, що сталось, панічно кидались туди – сюди, здійнявши оглушливий гавкіт, в якому було чути, як чоловічий крик перетворюється у вовче виття...

Світало. Ще заспане сонце несміливо простягало свої промені до землі, і дуже скоро вони вихопили з ранкової мряки якийсь силует – не тварина, не чоловік, а якесь бозна – що, подоба людини. Цей силует ішов нерівно, раз по раз спотикаючись, нервово сіпаючись та невротично махаючи головою. Він безнастанно бурмотів щось сам до себе, інколи зриваючись на крик, та в тому крикові вже не було нічого змістовного. Його шлях позаду нього позначав кривавий слід - кров безперестанку витікала з жахливих глибочезних ран по всьому його тілу - на обличчі, грудях та руках, вона текла з носа, рота, і з чорних, як ніч очей, що увесь час страхітливо закочувалися всередину.

А за ним босоніж крокувала вона. 

Крапля за краплею цебеніла його кров з її червоних по лікті рук, іще більше вимащуючи закривавлену білу одіж.

Її губи вигнулись в кривій посмішці, дивлячись на юнака, що раз по раз оглядався і з жахом намагався втекти, але марно, сили покидали його. Врешті він спіткнувся востаннє. Впавши, він перевернувся горілиць і з останніх сил намагався щось пробелькотіти. Велетенська рана на грудях зяяла чорнотою.

Дівчина повільно пройшла повз нього. Дивлячись прямо на сонце, вона облизувала багряні від крові юнака губи.