Ціна мистецтва, або як загортати життєві ситуації у метафори.

Пережито на власній шкірі.

Колись, дуже давно, жила собі одна Дівчина - світлоока, вельми працьовита, хоч і не без вітру в голові. Вона була талановитою художницею, і дуже старанно проробляла усі плани, що стосувались її кар'єри.

Одного дня, після довгих роздумів, вона вирішила - пора робити свою виставку, чого ж тягнути, перспективи наче видніють на горизонті, до того ж Дівчина знала - у її творчості є вельми багато прихильників.

І почалася тяжка і кропітка праця над цією ідеєю. Усе було майже готовим, розписане ледь не погодинно, але була одна проблема - не було місця, яке ідеально доповнювало би її полотна і інсталяції, бракувало атмосфери, яка би весь час мала огортати її роботи і наче ''крутитись'' навколо... Гроші на вітер Дівчині викидати аж ніяк не хотілось, але і хотілось чогось вартісного для свого дітища.

Тоді вона згадала - був у неї такий знайомий, вертлявий, любитель провертати всілякі афери.  ''Чому б і ні?'' - подумала вона і звернулась до нього за допомогою, бо знала - цей вітрогон у всяких місцях бував і може, та й поміг би.

Хлопець недовго думаючи, погодився, знаючи, як сильно старалась Дівчинка, час від часу проглядав її роботи і тішився, що ще є люди, котрі вміють робити щось вартісне. Тому наступного дня, озброївшись мілітаристичним настроєм, він пішов до Великого Міста на пошуки попутного вітру у цій справі.

Мав на прикметі двох місцевих Баронів, любителів мистецтва.

Спочатку вирішив іти до того, що користувався великою популярністю - у його приміщеннях, як говорили люди, відбувались щонайсправжніші дивовижі - люди там перевтілювались у звірів, ангели в демонів, а правда - на брехню.

Щойно він ступив до будівлі, на нього одразу накинулись злющі пси, що охороняли усі ті чари. Трішки пометикувавши, Хлопець налякав їх Великою Палицею. Ті, зачувши небезпеку, миттю почали скавуліти, махати хвостиками і відступили.

По дорозі до кімнати Першого Барона, наш герой побачив чимало незвіданого і небаченого звичайними людьми - якісь неймовірні шкатулки, що блискали коштовним камінням, наче очі диких звірів, небаченої краси панянки, що виявлялися злими відьмами коли знімали свої пишні убори, заморські раби, що не сміли навіть слова промовити... Чудеса.

Нарешті Хлопець дістався своєї цілі (а саме великих дубових дверей з сімома замками). За ними сидів сам Барон.

Він вислухав Хлопця, ба навіть виявив розуміння, але нашого героя не покидало відчуття якогось підступу. Тіні згущувались, навколо збирались якісь люди і нарешті стало зрозуміло, звідки вітер віє - очевидно, нашого Барона не цікавило мистецтво. Його більше приваблювала перспектива якомога більшого заробітку. Недовго думаючи, Хлопець чемно подякував і швиденько втік з того таємничого місця. За спиною він постійно чув кроки. Намагався якомога швидше вийти - щойно він ступить за поріг - все, шукай вітра в полі, більше вони його не побачать, дзуськи!

Виходячи, глузливо помахав сторожовим собакам рукою, і вирушив до іншого Барона.

Про того межи людьми теж ходила слава, що, мовляв, у його хоромах ночують казки. А й справді - у місці, де він жив, завжди було дуже багато дітлахів. Барон любив їх, опікувався ними і вони зранку до ночі ганяли у тому маленькому царстві.

Поблукавши трішки тамтешніми коридорами, Хлопець знайшов те, що шукав - кімнату, де зазвичай працював Барон. Не бажаючи викидати слів на вітер, він одразу узявся до справи, сподіваючись, що знаменитий лагідний характер його співрозмовнка проявить себе якнайшвидше.
Але й тут, здавалось, щось було не так, хоча на відміну від першого, теперішній Барон зовсім мало цікавився прибутком. Значно більше його цікавила сама дівчина - він постійно розпитував яка вона на вигляд, скільки їй років і чи вона справді така красуня, як про неї розповідав Хлопець. Це дещо насторожило нашого героя, але він намагався переконати себе, що все буде добре. Закінчивши розмову, він відкланявся і покинув оте казкове царство з якимось непевним відчуттям.

Що за відчуття? Неприємний осад. А чому? Бо того дня Хлопець зрозумів, яким би казковим і чарівним не було місце, чи люди, чи ставлення, але на жаль, вартісна робота перестала хвилювати людей, навіть тих, хто жив нею.
Мистецтво - неоцінЕнний, але й неоцІнений дар суспільству.
Нам достеменно не відомо, що обрала Дівчина, адже історія сталась дуже давно. Ми можемо тільки вболівати за неї і побажати їй попутного вітру в її починаннях.

А від себе скажу, що мені ніколи не було байдуже. І не буде, бо хто ж розвиватиме і зберігатиме, як не ми? Бажаю і вам такого настрою.