Ай

Нині писала твір по твору ''Майстер і Маргарита'' Булгакова. Сам роман прочитала досить давненько, загадати було трудно, але з допомогою Віки якось спромоглась.
Тема творчої роботи -''Рукописи не горять''.

Ясна річ, щоб не робили з романом, як би його не критикували і всяке - таке, ідеї і думки автора житимуть в душах і в думках (чи в чому там) прихильників вічно. Згадується зразу репліка Орландо Блума в ''Піратах Карибського моря'': ''Справу не програно, якщо хоча б один дурень за неї бореться''.
А потім мене щось спинило: а чи справді воно так? Бо ж ''один в полі не воїн'', хіба нє?

Я заплуталась. Хтось би пояснив. От як бути, коли ти вперто віриш в якусь ідею, вважаєш її мало не суттю свого буття, але ти так само розумієш, що ти один - однісінький? Це ж як з вітряками боротись.
Бути таким собі Дон Кіхотом з Ла Манчі, і рано чи пізно дістати незворотній когнітивний розлад?
Чи збитись з тої теми і пливти за течією, час від часу потрапляти в купу сміття, але зберегти світле сприйняття, розум і вміння боротись з маразмом суспільства?

Зараз хтось подумає: ''О, не здаватись, берегти ідею, трахнути собі мозок до останнього, але виокремити себе з маси!''
Інший скаже: ''Викривлене сприйняття веде до загибелі! До сраки альтруїзм на користь ідеї! Рятуй свою свідомість!''
Ну от і як з таким жити?

А ви часто про таке задумуєтесь? Скажімо, як це - отупіти до крайності? Це як осліпнути чи як втратити руку?
Або що таке ''абсолютна байдужість до навколишнього''?

Food for thouhgts.