аеропорт. замальовка кількарічної давності.

“Attention, please! Flight number 2551, operated by Lufthansa from Munich to Lviv is being delayed due to bad weather conditions. We sincerely apologize and…”

Я підняла голову, щоб поглянути навколо. Пасажири, що сиділи зі мною у залі очікування почали пирхати, закочувати очі і якомога голосніше висловлювати своє обурення. Знову опустила голову - від цих кислих мін мене мало не нудило. Ось вже третю годину я сиділа у міжнародному аеропорту Мюнхена, нетерпляче чекаючи... Чого?

Літака?

Ні, не думаю. Аж ніяк не хотілось повертатись у той хаос, що звався моїм рідним містом, чи країною – зрештою, яка різниця, хаос у нас всюди однаковий.

Подорожі далі?

Можливо. Часом хотілось використати ті гроші що залишились на картці на квиток кудись деінде... Може Швеція? Норвегія? Забути все і віддатись якійсь черговій авантюрі, зможеш? Зустріти там його, чи її, чи їх, і почати з чистого аркуша, о так, це було би чудово..!

Злісне бурчання якоїсь “цьотки” з правого боку повернуло мене до реальності. Я знову крадькома глянула на своїх співвітчизників, з якими чекала цього злощасного чартера.

Жінка середніх років з нещадно отруєним пергідролем волоссям жадібно наминала персик. Він бризкав соком їй на підборіддя, стікав по пальцях і зап’ястях; її яскраво-зелені п’ятисантиметрові нігті майже уп’ялися у фрукт. На зелених бриджах видніла темна пляма – очевидно, теж сліди персикового убивства. Вона видавала абсолютно тваринні звуки - задоволені постогнування і прицьмокування, - і навіть не намагалася стриматися. Мене аж пересмикнуло, і я перевела погляд  далі.

Біля неї сиділи двійко дітей з батьками. Мама виглядала неймовірно втомленою - темні кола під очима, сяк-так причесане волосся, і сутулі плечі. Батько теж мав не найкращий вигляд – пом’ятий піджак, бліда шкіра, запалені очі і тремтяча газета, яку він тримав у руках. Зате діти просто розквітали, повні енергії і запалу. Раз за разом вони намагалися затіяти бійку за айпед, який виглядав так, ніби пережив ядерну зиму в кучугурі, або пробували бодай вкусити один одного. Кожен їх писк різав вухо наче ультразвук, проте батьків, здавалося, це не хвилювало. Сиділи там, як двоє зомбі, вирячившись кудись у простір.

Не люблю жаліти людей, які знали на що ішли і так ганебно здались.

Мені перехотілось розглядати людей. Зазвичай вони такі різні, цікаві… Не цього разу.