Je suis *insert name here*

Всі ми мріємо про те, щоб люди навколо були такими, як ми хочемо. Ми мріємо про світ однодумців, бо кожного разу, коли ми чуємо позицію, відмінну від нашої, в голові звучить “ну який же ж ти дурень”, і тоді ми або починаємо сваритися і кричати, а якщо ми виховані, то терпляче, аргументовано і спокійно пояснювати комусь свою позицію, намагаючись переконати. Це стосується усіх ділянок життя, а зокрема таких роз’ятрених тем як політика, релігія, культура, мистецтво, тощо.

Я не виняток і теж по-дурному мрію про те, щоб позиції оточення частіше збігалися з моїми (саме так, а не навпаки). Можливо не у всіх сферах, я все-таки є прихильницею різноманітності, але у життєво важливих питаннях мені би хотілося менше суперечок, а більше дії - а як ми всі знаємо, діяти разом простіше коли досягнуто консенсусу.

Але я живу у своєму світі дещо специфічних ідей і думок. Ці ідеї ніколи не були популярними, і не є такими зараз. Пройде дуже багато часу, поки за них мене не засуджуватимуть оточуючі, і ще більше – поки вони зможуть рівноправно існувати з тими, що суспільство вже прийняло. Багато хто каже “ти маєш право думати все, що захочеш, ти маєш право говорити про все, що захочеш”, і de jure так воно і є. Проте на практиці все не так просто, бо наявність права думати і говорити про щось не гарантує того, що тебе не викинуть на маргінеси сучасного суспільства або, ще гірше, не заподіють тобі шкоди.

На мою думку, найбільшим страхом сучасної дорослої особи є самотність – людина тваринка суспільна, і світ став абсолютно мікроскопічним. Щоб стати аутсайдером, треба або дуже сильно старатися, або зробити щось настільки жахливе, щоб суспільство саме захотіло тебе виштовхати геть.

Раніше шанси самотньої людини когось собі знайти, якщо вона не була достатньо впевненою у собі, були мінімальними. Зараз же ж можна створити себе заново - і я не кажу про новий паспорт, пластику обличчя, абощо. Я маю на увазі просто Інтернет – за три хвилини у тебе вже є нове ім'я, нове обличчя і професія. Можна бути ким захочеш – накачаним красунчиком, світською левицею, політологом, військовим стратегом, експертом з ядерної фізики, священиком, або собачим психологом. І до тебе дослухаються, поважатимуть, а якщо пощастить – станеш опініон-мейкером, і матимеш фан-клуб. І навіть найбільше дурниця, яку ти напишеш сприйматиметься як абсолютна істина дуже великою кількістю людей.

Побутує думка, що свобода слова існує у більш прогресивних (читай “західних”) країнах. Там можна вільно говорити (або не говорити!) про своє віросповідання, сексуальну оріентацію, політичні погляди і на тебе ніхто криво не подивитися. Ба більше – це сприймуть як героїчний вчинок  (“вона не боїться сказати, що схиляє голову перед *вставте ім'я релігійної постаті сюди*, і погоджується з ним, що всіх *вставте вид сексуальної оріентації сюди* треба знищити в концтаборах”,  “чоловік зрозумів, що насправді є жінкою, і зважився розповісти про це всьому світу”, або “він не вірить в богів і вам не радить”).

Ми читаємо про це статті, бачимо по телевізору і, будучи дуже інтелігентними і дуже розумними особистостями думаємо, що було би незле, якби в нас так теж було, і всі могли вільно висловлюватися as long as нам подобається те, що вони говорять, а не всякі богохульні аморальні дурниці

Я теж так думала раніше. Проте через деякий час я зрозуміла, що це не зовсім правда.

Так, відсоткове відношення терпимих і ліберальних людей до решти там є більшим, ніж в нас, і право на власну думку пильно охороняється законом. Проте тиск соціуму на особу не є меншим. Через тонни критики, погроз і тотального несприйняття часом люди що з одного, що з іншого боку барикад не витримують і все закінчується досить сумно. І це у тому високому, ліберальному західному світі.

Для чого я про це написала?

Я чудово розумію, що всі ми несемо відповідальність за свої слова і вчинки, бо вони так чи інакше на когось впливають. Ми повинні поважати інших і їх позицію.

Проте я вважаю, що ми не повинні боятися висловлювати свою думку де би ми не жили. І справа не в географії, і не в ментальності, на яку, до речі, часто полюбляють звалювати всі недоліки суспільства, щоб відповідальність несли “всі і ніхто”.

Я є прихильницею ідеї, що маленькі деталі творять велику картину. Потрібно починати з себе. Кожному. Потрібно навчитися розуміти, що ніхто не є “істиною в останній інстанції”, що твоя свобода махати руками закінчується там, де починається мій ніс, і що завжди є два відсотки імовірності, що ти не маєш рації.

Колись давно найрозумніші люди планети вважали, що Земля є пласкою. А через кількадесят років все перевернулося з ніг на голову.

Je suis *insert name here*