Без назви

Пісня: Nebula - Fin.

Вечір у мене меланхолійний.
Я собі тут гадаю - я ніколи не вміла до пуття підтримувати людей. Ну скажімо - комусь зле. Я сама готова аж шматок душі відірвати, не знаю. А сказати - один брєд несу, чесно.
І чого воно так?
З одного боку, бачиш - людині не дуже тойво, самі розумієте, ну нащо ще ви їй? А з другого боку - ну як так, напризволяще кинути?
Намагаюсь вшарити, як воно працює.
Взагалі, що таке підтримка? Це коли ти щось рятуєш, чи нав'язуєш свою думку, чи то ти допомагаєш, чи ні? Може то взагалі робити не треба, людина собі розбереться? Але де тоді гарантія, що людині легко самій з тим розібратись?
Блін.
Знову ж таки, як визначити, що людині саме зараз вона потрібна, адже людина, якій СПРАВДІ зле, ніколи про підтримку не попросить. Але якщо особа мовчить і не каже нічого, то хіба це показник, що в неї все добре?
Фак.
Сумно це все, оййо. Страшна штука - психологія.
Зразу якось зимно стало, поки я про це думала, ноги змерзли.
І тут дойшло.
Підтримка - це як шкарпетки для ніг, які змерзли. Може то ше не зовсім і тапки, через які власне, вся катавасія і зчинилась, може ті шкарпетки замалі, з діркою, або взагалі жахливого кольору, але вони є. І в шкарпетках трошки легше, не так, як в тапках, але легше.
Я - мастєр аналогій, знаю.
Більшість з тих, хто то прочитали, нічого не вшарили. І я вас зрозумію, бо я нині не найкраще висловлююсь. Тож кого цікавить хід думок в моїй хворій голові - звертайтесь, поясню.
А, ще: не треба мовчати, коли вам бракує ''шкарпеток''.

Р.S. Зараз вже п'ятниця тринадцяте. Піду поїм.